Український письменник і військовослужбовець Мартин Якуб різко розкритикував постать Михайла Булгакова та його місце в українському культурному просторі. На його переконання, творчість російського автора стала частиною імперського проєкту, який зрештою сприяв знищенню цілого покоління українських митців.
У своїх міркуваннях він пов’язує культ Булгакова з політикою Москви щодо України у ХХ столітті та нинішніми спробами виправдати російську імперську традицію під прикриттям «великої літератури».
Мартин Якуб відкидає поширену тезу про Булгакова як «київського» письменника, наголошуючи на колоніальному контексті його присутності в місті.
«Булгакав – киянин.. Він такий самий киянин, як є маріупольцем виплодок якогось бурята, що оселився в окупованому Маріуполі. Його батько приїхав сюди з Брянська, присланий у Київську духовну академію як колонізатор. Його завданням було цементування “російськості” на окупованих територіях. Тому захищати пам’ятник Булгакаву в Києві – це все одно, що захищати пам’ятник Моторолі в Донецьку».
На думку Якуба, у світогляді Булгакова українська державність постає не як результат волі народу, а як «геополітичне непорозуміння». Письменник, за його оцінкою, щиро вірив у місію відновлення імперії та з ненавистю ставився до будь-яких проявів української суб’єктності.
Якуб стверджує, що у творах Булгакова немає жодного позитивного українського образу, натомість панують дегуманізація й карикатурність усього українського.
Письменник нагадує, що в той час, коли Булгаков творив у Києві, тут же працювали митці, яких пізніше назвуть представниками Розстріляного відродження. Серед них він згадує Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного, Леся Курбаса, Миколу Куліша, Євгена Плужника, Михайля Семенка, Михайла Драй-Хмару.
За словами Якуба, поки Булгаков «ностальгував за імперією» та намагався реанімувати «великодержавний русскій мір», українські письменники і режисери вибудовували модерний культурний проєкт, орієнтований не на Москву, а на європейські центри.
Особливо виразною він вважає різницю у змалюванні Києва. Для Булгакова це закритий простір «старих мешканців», який нібито руйнують «петлюрівська стихія» та «мужики в кучмах». Місто у нього гине разом із імперією.
Натомість Валер’ян Підмогильний у романі «Місто», як наголошує Якуб, показує Київ як енергійний простір модернізації, де герой Степан Радченко не оплакує минуле, а опановує мову й знання, щоб стати частиною нової української інтелігенції.
Мартин Якуб нагадує, що конфлікт між цими двома культурними візіями не був суто теоретичним. Українські митці відкрито виступали проти «булгаковщини».
У лютому 1929 року делегація письменників, до якої входив Микола Куліш, протестувала перед Сталіним проти п’єси «Дни Турбиных», яку вважали такою, що принижує українців. Однак радянський диктатор став на бік Булгакова.
За словами Якуба, імперський дух твору допомагав більшовицькому режиму «приборкувати республіки» під виглядом «радянської єдності». Лесь Курбас на пленумі того ж року назвав таку культурну політику «фальшивомонетництвом».
Як підкреслює письменник, для режиму «класовий ворог» Булгаков виявився безпечнішим і ближчим, ніж «європейський українець» з модерністських кіл.
Ключовий висновок Якуба стосується відповідальності Булгакова та його спадщини за подальші репресії проти української культури.
«Саме в цьому й полягає провина Булгакава: його творчість та ідеологія стали тим фундаментом, на якому згодом була знищена ціла плеяда українських геніїв».
Він наголошує, що коли сьогодні захисники Булгакова ставлять запитання «де ж ваші великі українські письменники», відповідь криється якраз у долі Розстріляного відродження.
За словами Якуба, ці автори «так само, як ваш Булгакав», поклали свої життя, але вже як жертви системи, що будувалася в інтересах «русского міра».
Письменник жорстко висловлюється і щодо сучасних адвокатів російської літератури, які не бачать у ній імперської токсичності.
Він згадує ефір 2022 року, що відбувся після звірств у Бучі, де один з пропагандистів російської культури переконував глядачів, що відмовлятися від російської літератури не можна, бо вона «нічому поганому не вчить». Якуб відповідає на це реплікою про те, що вона таки «вчить» і «вивчила» людей, здатних виправдовувати агресію.
Ще одну «захисницю» Булгакова він критикує за небажання визнавати українофобію в його текстах, коли та стверджує, що слова персонажів нібито не можуть вважатися позицією автора.
Як аргумент Якуб наводить низку фрагментів з творів Булгакова, які, на його думку, демонструють презирство до України, її мови та еліти.
«Я б вашего гетмана… за устройство этой миленькой Украины, повесил бы первым!» («Белая гвардия»)
«Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман». («Белая гвардия»)
«Сволочь он, – с ненавистью продолжал Турбин, – ведь он же сам не говорит на этом проклятом языке!» («Белая гвардия»)
«В Киеве искусства нет, науки нет, ничего нет». («Киев-город»)
«Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах?». («Белая гвардия»)
Саме ці рядки, за логікою Якуба, спростовують будь-які спроби представити автора як «друга України» або нейтрального спостерігача.
У підсумку Мартин Якуб формулює радикальний, але послідовний для його позиції висновок щодо місця Булгакова в українському просторі пам’яті.
«Місце цього українофоба – в пеклі, яке він возвеличував, а пам’ятника, в кращому випадку на Росії, яку він так любив. До речі, там саме місце і його адвокатам: усім цим “любітєлям” руської культури…»
Таким чином, його заява не обмежується лише особистою оцінкою письменника, а перетворюється на ширшу дискусію про те, які саме культурні постаті можуть і мають залишатися в українському публічному просторі після початку повномасштабної війни.
